НЕЛЮДСЬКА ГІДНІСТЬ

pereseln21

Пам’ятаєте фільм режисера Балабанова «Вантаж 200», де маніяк викрав дівчину та утримував її прикутою до ліжка, але так і не зміг зґвалтувати? Так ось, це про Україну. Точніше, про наслідки української «революції гідності». У нас вийшло все саме так. Влада та революціонери привласнили собі і навіть замазали кров’ю значну частину країни, а ось що далі робити – не знають. І це, загалом-то, логічно. Адже «революція гідності», другу річницю якої ми відзначаємо, – це не зовсім революція. Тому що революція завжди має чітку програму перебудови суспільства. А революція в ім’я гідності лише перерозподілила соціальні блага – від умовно «недостойних» умовно «гідним». Тим часом, громадяни які стали заручниками цих процесів, можуть розраховувати тільки на себе, але ніяк не на допомогу держави, здатної лише на мітацію допомоги. Та й то, лише тоді, коли бачить в цьому свій іміджевий інтерес.

17 лютого в стінах Верховної Ради пройшли парламентські слухання з проблем біженців, внутрішньо переміщених осіб, і осіб які проживають на непідконтрольною Україні територіях. Парламентські слухання привернули рекордну кількість зацікавлених сторін – понад 700 осіб з 350 громадських ініціатив та організацій, а також представників ООН і ОБСЄ. Однак, вони залишили байдужими українську владу і українські ЗМІ. Міністри (юстиції, соціальної політики, освіти), чия участь була заявлена в заході, відправили туди заступників. А присутні в залі депутати, поділилися лише конфіденційною інформацією про космічні кораблі, які вже борознять простори їдальні Верховної Ради і ось-ось вийдуть на велику орбіту.

Сергій Тарута розповів про те, як грудьми зупинив іноземного агресора, Григорій Немиря – як найближчим часом буде створений єдиний центр допомоги всім. Виступи закінчувалися вигуками«Слава Україні!», які вже набили оскому.  У коридорах і кулуарах лояльні журналістам і провладному курсу  активісти мляво лаяли уряд – мовляв, заважають сісти на фінансові потоки допомоги переселенцям і надто вже потурають сепаратистам. Того гляди, блокаду згорнуть, банківську систему відновлять, пенсії почнуть платити не тим кому треба, і взагалі, займуться виконанням всіх тих «гидот», які українські представники наобіцяли іноземним партнерам на переговорах в Мінську. А цього керівники всіляких асоціацій українців Донбасу і Криму, допустити не можуть.

І не важливо, що українські суди прийняли рішення задовольнити позови пенсіонерів, які проживають на територіях самопроголошених республік, а представники ООН і ОБСЄ навіть закликали Україну визнавати документи, видані на територіях окремих районів Донецької та Луганської областей. Іноземцям, врешті-решт, завжди можна пообіцяти все, чого вони вимагають і нічого не зробити. Саме так і поводиться українська делегація в Мінську.

Тим часом під стінами парламенту зібралися на мітинг переселенці. Ті, чиєї «гідності» явно не вистачило ні на виступи з трибуни, ні на інтерв’ю в кулуарах. Вони не рили ровів вздовж кордону, не лягали грудьми на амбразуру, не збиралися на донецький і луганський майдан взимку 2013-2014 року. Одного разу в їх дім прийшла війна і спалила його дощенту. І вимагали вони біля стін Верховної Ради не війни до останнього українця, а таких «нудних» речей як роботу, житло, або компенсації за зруйноване житло. А тому їх вимоги не змогли знайти відгуку ні в які виступали з трибуни, ні в кулуарах, ні в редакціях українських ЗМІ. Надто вже багато в нашій країні «гідності», щоб перейматися проблемами «лузерів». Та й «лузерів» стало аж надто багато. До тих, хто втратили дах над головою додалися ті, хто  втратили на війні кінцівки, і ті, хто втратили роботу, і ті, для кого виявилися непідйомними нові тарифи. Таких людей стає все більше і більше. Бо країна, що стала на шлях садиста, не бачить сенсу в турботі про своїх громадян, а замість компенсацій вона буде пильно стежити, щоб переселенці, які отримують пенсії і соцвиплати,  не відвідували рідних надто часто. Мовою вітчизняних ЗМІ це називається «пенсійний туризм», і міністр соціальної політики Павло Розенко обіцяє боротися з ним, не дивлячись на те, що податки і пенсійні відрахування всі мирні роки однаково виплачувалися жителями всіх територій і областей. Втім, байдужість до біженців і підозрілість до них – це вже не тільки український тренд, а хвороба ХХI століття.

Напишите нам!

 

×