Ще дещо про свободу слова в Україні

4

Всю новітню історію в Україні популярні дві теми: боротьба зі злочинністю та свобода ЗМІ. Втім, прямого зв’язку реалій і актуальності тут немає. Скоріше навпаки. У 90-і, в період розгулу злочинності, тема бандитизму обговорювалася швидше на рівні пліток.У ЗМІ про неї згадували лише в контексті гучних вбивств, називаючи загиблих авторитетів «бізнесменами», і «депутатами». Але коли хвиля криміналу спала, стало модно писати про бандитів у владних коридорах, пригадуючи чиновникам різних рангів, їх колишні знайомства і зв’язки.

Так само і зі свободою слова. Коли в певних колах приймають рішення про «джихад», то під утиском свободи матиметься наувазі навіть зміна власника ЗМІ. Зате сьогодні у нас зі свободою слова все чудово. Як в старому анекдоті про право громадянина СРСР кричати на центральній площі: «Ніксон – дурень». В історії України бували, втім, різні періоди. Довгий час нас взагалі не цікавила політика. Тоді ми жадібно поглинали західну масову культуру, і, долучаючись до «цивілізованого світу» – освоювали бренди одягу та з придиханням вимовляли популярні  прізвища і назви гуртів. Політика – це не для культурних людей, повторювали ми, заперечуючи політичні контексти в культурі навіть тоді, коли вони були абсолютно очевидні. Можливо, в стані цієї блаженної ідіотії ми перебували б і донині, але політика безцеремонно увірвалася в наше життя.

Раптом з’ясувалося, що в нашій країні все не так демократично, як ми звикли думати. Що відсутність опозиції на телеекранах обумовлена зовсім не тим що вона «лоховська»  (комуністи-соціалісти), а в силу змови власників ЗМІ та Банкової. Що в нашій міліції, як і за часів СРСР, вибивають свідчення, а журналісту взагалі можуть відрізати голову. За всім цим беззаконням, зрозуміло, стояв президент Кучма, який втілив в одній особі і дона Корлеоне, і Піночета зі Сталіним. Тоді ж ми дізналися і  моторошне  слово «темник». Є, мовляв, така штука, за допомогою якої влада маніпулює ЗМІ, а ЗМІ – нами. Живцем цей темник ніхто не бачив, але про його існування знали всі. А вже якщо якийсь журналіст вирішував відійти від цього темника, то голова під Таращею все ще не знайдена. Не знайдена вона до сих пір, а значить, навіть після всіх перемог ми продовжуємо жити під тиском темних сил, які погрозами і підкупом нав’язують «чесним журналістам» недобре. Тому нам слід бути насторожі, орієнтуючись на думку самих бездоганних. При цьому будь-яка розбіжність з думкою цих нечисленних «достойників» – однозначно зрада зрадна. Наприклад, Мустафа Найєм – це він своїм постом в твіттері вивів людей на Євромайдан, закликавши взяти з собою «парасольки і гарний настрій». І всякий, хто поставить під сумнів його позицію, щодо будь-якого питання працює на межі державної зради. А якщо вже Найєм тицьнув у вас пальцем і назвав «агентом Кремля», то так тому і бути.

 

Ось наприклад, на Майдані зібралися якісь незадоволені громадяни. Люди несимпатичні, та й вимоги вони висунули, м’яко кажучи ті, які виходять за межі здорового глузду: відправити у відставку президента, прем’єра, РНБО, розірвати Мінські угоди, негайно почати наступ в Криму та на Донбасі. Однак подобається нам це чи ні, учасники «третього Майдану» – це такі ж громадяни України. І як би там не було, вони мають право на думку. У свою чергу, безстрокова акція протесту на Хрещатику – привід досить серйозний, аби вести пряму трансляцію з місця події. Однак у Мустафи Найєма  на цей рахунок інша думка. Чи то Майдан, не схвалений посольством США – неліцензійний, то чи Мустафа позаздрив на чужу славу. Тому він відразу записав учасників протестів в агенти Кремля: «Просто, для розуміння: всі новости з т.зв. третього Майдану передаються через 17 канал і першими, хто їх публікує – сайт російської весни », – написав він у Твіттері з властивою йому грамотністю і глибиною розуміння. Смішно? Так смішно. У агенти Кремля, були записані і Дмитро Павличенко, в 2013 році до його звільнення якого закликали сотні патріотичних графіті, і «божевільний прокурор» Кармазін, і батько української демократії Степан Хмара, і навіть майданний стрілок Іван Бубенчик. Але, якщо Бубенчик – агент Кремля, тоді і весь Майдан, по принаймні, його фінальна стадія, був інспірований Кремлем?! Можливо і сам Мустафа … Однак, не будемо фантазувати. Зрештою, справа не в новому Майдані, а в свободі слова. Оголосивши 17 канал рупором Кремля, Мустафа Найєм поставив під сумнів навіть не право журналіста на громадянську позицію, а право на висвітлення подій. Тих, які, з точки зору журналіста Найєма не заслуговують на увагу. Тобто мова йде навіть не про темники, темники, якщо під цим словом розуміти зловісні, хоча і не обов’язкові до виконання релізи, що відображають офіційну позицію по відношенню до тих чи інших подій, а про прямі вказівки ЗМІ ігнорувати «некошерні» події. Інструментів виконавчої влади депутат Найєм не має, але в його розпорядженні виявилися значно потужніші ресурси – фаланги радикальних патріотів, з нерегламентованим правом на насильство,  які приймади слова Найема за інструкції до дії ще з часів Майдану. Знімальна група 17 каналу була затримана прямо в ефірі, потім «активісти» ввалилися до офісу телеканалу – побили охоронця і вилучили техніку. Довести причетність нападу до твіта депутата-журналіста, зрозуміло, нелегко. Однак, бойовик під час нападу слово в слово процитував повідомлення.

 

У справу втрутилася поліція – один з погромників затриманий, інші в розшуку. За фактом нападу порушено кримінальну справу. Все це могло б трактуватися як звичайний бандитизм, якби у конфлікт не була замішана велика політика. А саме, нове трактування цивільних свобод і новий формат криміналу, замішаний вже не на мафіозних ланцюжках, а на радикальній політиці. Так уже склалося, що люди, які два роки тому вийшли на Майдан, виступали проти авторитаризму, на захист громадянських свобод, проти криміналу у владі, а також проти поліцейського свавілля. А ще за безвізовий режим з ЄС, від якого ми далекі як ніколи раніше. З іншими вимогами вийшло не краще. Учасники Майдану сформували кримінальні банди, а журналістів викрадають в прямому ефірі. Приводом для цього стає вислів в соцмережі одного з парламентарів пропрезидентського блоку – вчорашнього лідера протестів.

 

А що Мустафа Найєм? На наступний день після інциденту, він взяв участь в акції на захист національної поліції. Точніше, на захист поліцейського Сергія Олійника, який застрелив сімнадцятирічного підлітка, на пасажирському сидінні автомобіля, що  тікав від поліції. Це стало достатньою підставою, щоб відкрити вогонь на поразку. Адже нацполіція – це не Беркут, в бійців якого можна безкарно жбурляти запальні коктейлі і як Іван Бубенчик стріляти в потилицю. Це структура покликана захищати «нову демократію». Структура, до якої депутат Мустафа Найєм має пряме відношення.

Напишите нам!

 

×